Наявні потреби в галузі міграційної політики України вимагають серйозних реформ, здійснення яких неможливе без якісного стратегічного планування, координації, ресурсного забезпечення та відповідної політичної волі. Ми привертаємо вашу увагу до даного дослідження, яке містить висновки та рекомендації, створені групою експертів з міграційних питань для України у сфері міграційної політики. Дані рекомендації є фаховими та спираються на міжнародний досвід виконання реформ у визначених сферах державної політики.
ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ
Активно розпочатий в 1990-ті роки процес творення міграційної політики України в останнє десятиліття загальмувався, її мета та
принципи досі залишаються невизначеними. Відсутність цілеспрямованої роботи в цій сфері обумовлює накопичення та загострення проблем, з розв’язанням яких не можна зволікати. Це стосується, передовсім, трудової міграції з України, що в умовах демографічної кризи становить серйозну загрозу для трудового та інтелектуального потенціалу нації, потреби захисту прав працівників-мігрантів, забезпечення їхнього легального працевлаштування за кордоном, заохочення повернення на батьківщину та реінтеграції, а також накопичення чужоетнічних іммігрантів на території держави, у т.ч. шукачів притулку, визначення правового статусу яких невиправдано ускладнено, а цілеспрямовані заходи з інтеграції в українське суспільство практично відсутні.
Оскільки Україна порівняно недавно долучилася до світових міграційних процесів, суспільство і влада все ще не до кінця усвідомлює необхідність активних дій з управління міграціями. Розуміння міграційної ситуації внаслідок вад міграційної статистики, дефіциту належного наукового вивчення переміщень населення не відповідає сучасним вимогам. Міграційне законодавство страждає на численні прогалини, а інституційне забезпечення його виконання не налагоджено. Питання щодо необхідності виправлення цих недоліків неодноразово піднімалося Главою держави, Урядом, обговорювалося в парламенті. Проте політичне протистояння, міжвідомча боротьба гальмували його розв’язання.
За таких умов вплив європейської міграційної політики, що перетворилася на один з основних напрямів як внутрішньої, так і зовнішньої політики ЄС, як і співробітництво з країнами ЄС в міграційній сфері можуть мати значні позитивні наслідки для зрушення цієї проблеми з мертвої точки.
Питання міграції завжди були присутні у стосунках між Україною та ЄС та його державами-членами. По-перше, міграція за своєю суттю є міжнародним явищем і тому не може регулюватися зусиллями лише однієї країни, по-друге, міграційна політика в демократичному суспільстві має відповідати принципам, зокрема, щодо прав людини, виробленим міжнародним співтовариством і закріпленим у визнаних міжнародно-правових актах, по-третє, ефективність міжнародного співробітництва в міграційній сфері та спроможність держави щодо управління міграціями взаємопов’язані, одне впливає на інше.
Історія підготовки до вступу до ЄС нових країн-членів свідчить, що імплементація європейських норм і стандартів мала велике позитивне значення для підвищення ефективності державного управління, зокрема, в сфері міграції. Ці позитиви чітко виявлені як у країнах, що уже набули членство в ЄС, так і у тих, що наразі перебувають на початкових стадіях європейської інтеграції, але впорались із процесом візової лібералізації (країни Західних Балкан). Тому уже наявність Плану дій з візової лібералізації, тим більше його виконання, можна оцінити як важливий зовнішній імпульс до розв’язання Україною назрілих проблем у сфері міграції.
При виборі шляхів і методів виконання Плану дій з візової лібералізації необхідно враховувати суто українські реалії, міграційну ситуацію, наявні ресурси, оскільки просте калькування іноземного досвіду не лише неможливе, а й шкідливе. Тим не менш, очевидно позитивним видається досвід Польщі щодо лібералізації доступу іноземців на національний ринок праці, у т.ч. українців, які становлять на сьогодні найчисельніший контингент тимчасових іноземних працівників в країні, здобутки Балканських країн щодо забезпечення впорядкованої міграції громадян, координації державної політики, законодавчих змін, що й дало змогу їм набути безвізового режиму з ЄС.
З міжнародного досвіду також випливає, що формування міграційної політики, створення відповідних органів не може відбуватися
кулуарно, силами лише кількох державних службовців чи депутатів, до неї необхідно залучити вчених, експертів, представників неурядових організацій, організувати широке громадське обговорення.
На міграційну політику необхідно дивитися комплексно, не обмежуючи її розуміння лише контрольними та примусовими заходами, налагодити змістовну співпрацю між різними відомствами та між урядом і громадянським суспільством.
Законодавче забезпечення є необхідним елементом першого етапу реформ, що має передбачати створення чітких нормативно-правових рамок для розподілу повноважень, співпраці та взаємодії окремих інституцій, а також заповнення законодавчих прогалин щодо забезпечення окремих елементів міграційної політики (таких, як інститут притулку).
Координація міграційної політики має здійснюватися на високому урядовому рівні — з метою подолання адміністративного опору, який виникатиме внаслідок неминучого перерозподілу повноважень та ресурсів.
Повну версію публікації можна знайти, скориставшись посиланням:
